Де живе песець у природі та чим харчується: тундра, нора й лемінги

Песець (Vulpes lagopus), або полярна лисиця, живе лише в Арктиці — у тундрі Євразії та Північної Америки, у Гренландії, Ісландії, на Шпіцбергені й інших островах. В Україні в дикій природі його немає. Основна їжа песця — лемінги та птахи, а взимку він іде слідом за білим ведмедем і доїдає рештки тюленів.

Де живе песець

Ареал песця кільцем охоплює Арктику. Він живе в тундрі Північної Європи, Північної Азії та Північної Америки: у Норвегії, Швеції й Фінляндії, на півночі Росії, в Ісландії, на Шпіцбергені та інших островах Баренцового моря. У Північній Америці песці трапляються на Алясці, у Гренландії та Канаді — на південь до Гудзонової затоки.

Головне середовище песця — відкрита горбиста тундра й паковий лід. Він може оселятися серед кам’яних розсипів і в річкових наносах на узбережжі. У Канаді заходить і в тайгу — на північ Альберти, Саскачевану, Манітоби, Онтаріо та Квебеку, а також у Ньюфаундленд і Лабрадор. На Алясці його бачили на півострові Кенай, на висоті до 3000 м і на морському льоду поблизу Північного полюса.

Щоосені багато песців кочує на південь уздовж морського узбережжя та річкових долин, а навесні повертається. Узимку вони можуть доходити до Південної Фінляндії, півдня Прибайкалля й низовин Амуру. У голодні роки такі переселення стають масовими, і чимало звірів гине.

Ісландія — єдина країна, де песець є корінним наземним ссавцем. На острів він потрапив наприкінці останнього льодовикового періоду, прийшовши по замерзлому морю. На Ян-Маєні песці зникли; на острові Ведмежому зникли, а згодом самі повернулися по льоду.

В Україні песець не живе й не з’являється: його ареал закінчується в тундрі та лісотундрі, а зимові кочівлі сягають лише Південної Фінляндії. У льодовиковий період він траплявся значно південніше. У Криму, зокрема в гроті Пролом 2 біля Білогірська, знайшли близько 400 його кісток і зубів; рештки також виявили на стоянках Аджи-Коба, Кіїк-Коба, Кош-Коба та Сюрень 1.

Нині в Україні песців тримають лише у звірогосподарствах. За підрахунком на 2010 рік, їх там було близько 6,5 тисячі; розводили блакитну форму.

Нора й сімейна ділянка

Песець риє нору в незамерзлому, трохи піднятому ґрунті — наприклад, на піщаному пагорбі, береговій терасі чи довгому гравійному пасмі, залишеному льодовиком. Вхід частіше спрямований на південь, до сонця, а сама нора зазвичай розташована не далі ніж за пів кілометра від води.

Підземні ходи утворюють лабіринт із багатьма виходами. Така будова допомагає песцеві втекти від ворога, особливо там, де живе руда лисиця. Нора може займати до 1000 м²; у тундрі трапляються системи з 60–80 входами.

Підхожих місць для нір у тундрі мало, тож песці користуються ними роками. Одна нора може служити 15–20 років поспіль, а з перервами — сотні років; нею встигають скористатися багато поколінь звірів. Ділянка однієї сім’ї — від 2 до 30 км². Сім’ї здебільшого живуть окремо, але часом селяться колоніями по дві-три сім’ї.

Узимку песцеві нерідко вистачає простого лігва в снігу. Значну частину року він кочує в пошуках їжі, а до шлюбного сезону повертається туди, звідки відкочував восени: займає готову нору або копає нову.

Чим харчується песець

Песець усеїдний: у його раціоні понад сотню видів тварин і близько 25 видів рослин. Він ловить дрібних ссавців, зайців і птахів, їсть яйця, рибу, падло, ягоди й водорості. Склад їжі залежить від місця та кількості здобичі.

Там, де є лемінги, вони становлять основу раціону: сім’я песців може з’їдати десятки за день. Навіть у рік, коли лемінгів у Східній Гренландії було мало, на них припадало 65,3 % сухої маси свіжого посліду песців. Полівки та інші гризуни також стають здобиччю.

Песець знаходить гризунів навіть під снігом. Він чує лемінга, що риється під шаром снігу завтовшки 10–12 см, а тоді стрибає й пробиває наст лапами. Нюхом може відшукати мерзлого лемінга під 46–77 см снігу або виявити снігове лігво тюленя під 150 см.

На узбережжі Ісландії та інших островів песці переважно живляться птахами. У тундровій Канаді важливу сезонну їжу дають перелітні птахи, які там гніздяться. Песець розорює гнізда й їсть яйця майже всіх тундрових птахів, крім найбільших.

У Канаді він збирає яйця білих гусей зі швидкістю 2,7–7,3 яйця за годину й ховає 80–97 % зібраних. Частину запасів з’їдає взимку, а яйця, заховані влітку, може з’їсти наступної весни, перед появою дитинчат. За 60 днів поживність захованого гусячого яйця падає лише на 11 %, а їстівним воно залишається навіть через рік. Улітку надлишки їжі песець також складає під камінням у норі.

На узбережжі песець ходить за білими ведмедями й доїдає рештки вбитих тюленів. Тушу він чує за 10–40 км. Про те, як білий ведмідь полює в полярну ніч, є окрема стаття. У квітні й травні песець полює на дитинчат кільчастої нерпи, поки ті безпорадні у снігових лігвах.

З рослин песець їсть чорницю, морошку, трави й водорості, зокрема морську капусту. У голод може їсти послід великих хижаків і звірів, які потрапили в капкани, зокрема інших песців. Коли лемінгів мало, він частіше переходить на морську їжу: у низьколемінгові зими в Канаді її знаходили в 45 % зразків посліду.

Восени песець нагулює жир і часом додає понад 50 % маси тіла. На початку зими запас жиру одного звіра становить близько 14 740 кДж. За найнижчого виміряного обміну речовин звірові масою 3,5 кг узимку треба близько 471 кДж на день, тож запасу вистачає надовго.

Як песець переживає мороз

Песець линяє двічі на рік. Літнє хутро коротке й темне, зимове — густе та вдвічі довше; близько 70 % зимового хутра становить тонке підшерстя. За теплоізоляційними властивостями воно найкраще серед хутра ссавців.

Є дві спадкові форми забарвлення. Біла форма влітку бура зі світлішими боками й черевом, а взимку чисто біла. Блакитна влітку буває чорною, бурою або сірою, а взимку її хутро світлішає до піщаного, кавового чи темно-сірого з блакитним полиском. Біла форма становить близько 90 % світової популяції; блакитна найчастіша в Ісландії та Фенноскандії. Білі песці частіше живуть углибині материка, блакитні — на узбережжі, де темне хутро зливається зі скелями.

Весняне линяння зазвичай починається в березні або квітні й триває до чотирьох місяців. Осіннє відбувається з вересня до грудня, а найдовше зимове хутро відростає в січні й лютому.

Приземисте тіло, коротша за лисячу морда й маленькі заокруглені вуха зменшують втрату тепла. Вуха ледь виступають із зимового хутра, тому менше ризикують обморозитися. Через компактну будову тіла песець втрачає тепло з 22 % поверхні тіла, тоді як руда лисиця — з 33 %.

Підошви лап вкриті жорстким волоссям — звідси й латинська назва lagopus, тобто «заяча лапа». Подушечки лап песця навіть на снігу залишаються трохи теплішими за точку замерзання тканин, близько −1 °C. Кров прогріває ділянку, що торкається снігу, а судини всередині лапи звужуються, щоб зменшити втрату тепла.

Різниця між температурою тіла песця й зовнішнього повітря може сягати 90–100 °C. За сучасними вимірами, нижня критична температура зимового песця — −7 °C, а літнього — +5 °C; узимку хутро товстішає на 140 %. Основний обмін речовин у холодну пору на 27–37 % нижчий, ніж улітку, тож звір заощаджує жир. Песець активний цілий рік, але взимку менше рухається.

Під час сну він згортається в тугий клубок і ховає лапи та голову під тіло й пухнастий хвіст. Від вітру песець ховається в норі.

Родина й виводок

Песці здебільшого утворюють пару на сезон і разом вирощують дитинчат. Іноді батькам допомагають старші діти з торішнього виводку. На узбережжі Шпіцбергена й у Скандинавії, де їжі вдосталь або живе руда лисиця, трапляються складніші сімейні групи; в Ісландії майже всі пари моногамні.

Гін припадає на березень–квітень, іноді на квітень–травень, і супроводжується бійками самців. Вагітність триває 49–57 днів, у середньому близько 52. Дитинчата народжуються наприкінці весни або на початку літа.

У виводку буває від 3 до 25 дитинчат — це найбільший виводок серед хижих ссавців. Звичайний — 7–12. Коли лемінгів багато, біла форма може привести 6–18 дитинчат, а в голодний рік розмноження іноді не відбувається. Блакитні песці на узбережжі, де їжа стабільніша, зазвичай мають близько 5–6 дитинчат щороку. Кількість лемінгів змінюється циклами в 3–5 років, і разом із нею коливається народжуваність песців.

Новонароджені важать 60–90 г. До 14–16 днів вони сліпі й глухі, а в 3–4 тижні виходять із нори. Молоко ссуть до семи тижнів, а темне дитяче хутро носять до восьми. У шість місяців молоді песці досягають розміру батьків, а статевої зрілості — наступного року.

Розміри, вороги й тривалість життя

Песець менший за руду лисицю, а його висота в плечах становить 25–30 см. Довжина тіла самців — 46–68 см, самиць — 41–55 см; хвіст дорівнює приблизно третині довжини тіла. Самці важать 3,2–9,4 кг, самиці — 1,4–3,2 кг. Що північніше живе песець, то він дрібніший.

На молодих песців полюють орлани й полярні сови. Серед інших ворогів — беркут, яструби, вовк, росомаха, бурий і білий ведмеді та руда лисиця. Про вовка, одного з ворогів песця в тундрі, читайте окремо: де живе вовк і як полює взимку.

Більшість песців у природі не доживає до року. Ті, що пережили цей час, живуть у середньому 3–4 роки, а окремі — до 11. Найстарший відомий песець у неволі дожив до 16 років.

Скільки песців у світі і чому в Скандинавії їх рятують

Міжнародний союз охорони природи відносить песця до видів найменшого ризику з 2004 року; останню оцінку чисельності робили у 2014-му й тоді вважали популяцію стабільною. У світі живе кілька сотень тисяч песців, але їхня кількість змінюється разом із чисельністю лемінгів і полівок, яка коливається циклом у 3–4 роки. У роки спаду здобичі песці найуразливіші.

Під загрозою залишаються окремі популяції на острові Мідному й у Фенноскандії. На Мідному, що входить до Командорських островів, песців стало на 85–90 % менше — залишилося близько 90. Їх уразила короста від вушного кліща, якого завезли собаки в 1970-х роках.

У Фенноскандії — Норвегії, Швеції, Фінляндії та на Кольському півострові — популяція обвалилася на початку ХХ століття через високі ціни на хутро й полювання навіть у роки, коли здобичі було мало. У 1997 році там налічували близько 140 дорослих песців, а в 2000-му в Скандинавії залишилося 40–60. У 2012 році у Швеції, Норвегії та Фінляндії разом було менше ніж 200 звірів. Фінляндія охороняє песця з 1940 року, але його популяція там не відновилася; нині це найбільш загрожений ссавець країни.

Програми порятунку, які діють із 2010 року, допомогли підняти північну популяцію до 400–500 песців. У Фенноскандії в 2024 році налічили 582 дорослих звірі й 139 виводків: 72 у Швеції, 64 у Норвегії та 3 у Фінляндії. У фінських виводках народилося 9 дитинчат. У 2025 році було 471 дорослий песець і 97 виводків: 56 у Швеції, 38 у Норвегії та 3 у Фінляндії. Меншу кількість виводків пояснюють нестачею лемінгів, а не скороченням популяції. Мета програми — 2000 дорослих песців.

Для порятунку песців підгодовують на спеціальних станціях, у горах вибірково відстрілюють рудих лисиць і розводять песців у неволі. Розплідник працює з 2005 року на станції Сетерф’єллет біля Оппдала в Норвегії. Там виростили сотні молодих звірів, а в 2022 році випустили 25. Вивчення генів за 2005–2023 роки показало, що обміну особинами між малими групами досі недостатньо й залишається ризик близькоспорідненого схрещування.

Руда лисиця просувається на північ і тіснить песця: зі зменшенням снігового покриву біле хутро гірше маскує, а там, де ареали двох видів перекриваються, руда лисиця вбиває песців і їхніх дитинчат. Коли рудих лисиць немає, песці займають їхні покинуті нори. Про саму руду лисицю — де вона живе і як переживає зиму — є окрема стаття.